Ті, хто прийшов із темряви

Село росло так, як і обіцяв Данило, із впертості. Камінь за каменем хати видиралися на плече гори: спершу низькі стіни, потім одвірки, потім дахи з плаского сланцю, викладені, як риб'яча луска. У кожній стіні було ім'я. Діти вчилися ходити, тримаючись за теплі камені своїх дідів і бабусь.

Свій перший камінь Ярина витесала сама на другий рік. Руки так тремтіли, що вона його розколола, і заплакала, а Данило сміявся з неї, доки й вона не засміялася. Другий вона витесала як слід. Чужого імені над ним не промовила. Вона назвала своє, щоб хоч один камінь у селі пам'ятав когось живого.

Данило довго дивився на нього й нічого не казав, а від нього це була найвища похвала.

На четвертий рік повернулося світло.

Спершу це була сіра смужка над солончаками, тонка, як тріщина в горщику. Усе село вилізло на вершину схилу дивитися. Ніхто не радів уголос, бо забули, як це. Стояли разом, доки сіре ставало рожевим, а рожеве золотим, таким яскравим, що аж боліло, і вперше побачили, що збудували: село кольору гори, над яким не здіймалося жодного диму, бо жодній хаті не потрібен був вогонь.

Тоді заговорила Олена. Вона сказала, що народові потрібне ім'я, як хаті потрібен перший камінь. Що не варто зватися на честь утраченого містечка чи на честь гори, яка їм не належить. Зватися треба на честь дороги. Бо вони народилися вдруге, з темряви.

Тож вони назвали себе Темнородом, тими, хто народився з темряви. Згодом, коли з'явилися інші села, а потім міста і цілі краї, це ім'я перейшло й на саму землю. Але почалося воно на плечі гори, із сорока однієї втомленої людини, на світанку.