Камінь пам'ятає

Ярина дожила до глибокої старості. Коли діти питали її про довгу ніч, вона давала їм покласти долоні на стіни й казала, чиє тепло вони відчувають. Кожне ім'я в селі вона знала напам'ять.

Одного правила вона трималася сама і змусила село триматися його після себе: жодна стіна не постає без імені. Ні клуня, ні тин, ні сходинка. Камінь без імені то просто камінь, казала вона, і гора не знає, що з ним робити.

Тихими ночами вона й далі спускалася до підніжжя схилу, де стояла перша хата, і прикладала вухо до скелі.

Стукіт так і не припинився. Повільний, терплячий, глибоко внизу. Раз. Довга тиша. І ще раз.

Що це, на її думку, було, Ярина нікому не казала. Але останньої своєї зими вона сказала онуці, що гора весь час їх слухала. А все, що слухає, рано чи пізно хоче, щоб йому відповіли.