Перший камінь

Уранці (вони й досі звали це ранком) Данило взяв у Ярини молоток і найширше долото й вибрав місце низько на схилі, де скеля випиналася, мов плече.

— Хата починається з одного каменя, — сказав він їй. — Усе інше то вже просто впертість.

Скеля розкололася рівно, наче давно чекала цього удару. Брила, що відпала, була завбільшки з ягня і ще тепла. Данило покрутив її в руках, насупився і спитав у Ярини, як звали її маму.

Вона не зрозуміла навіщо. Він пояснив, що там, звідки він родом, муляр промовляв ім'я над першим каменем хати, щоб хата знала, для кого її зведено. Давня звичка, сказав він. Мабуть, нічого не означає.

Ярина стала навколішки й назвала мамине ім'я каменю. Тихо, як кажуть те, що не певен, чи можна казати.

Камінь потеплішав. Не розпікся, а саме потеплішав, як рука, що щойно відпустила твою. І темрява довкола ніби відступила на ширину пальця.

Тієї ночі ніхто не спав. Одна за одною родини приходили до Данила з іменами: чоловік, якого забрала друга річка; дівчатка-близнючки, що не пережили першої зими темряви; брат, бабуся, сусід, чийого прізвища ніхто не міг пригадати, тож його ім'я сказали двічі, щоб надолужити. Для кожного Данило витесав камінь. Кожен камінь узяв своє ім'я і зберіг його тепло.

Останній жар вони дали згаснути на дев'ятий день. Він їм більше не був потрібен.