Сіра гора

Вона виросла з темряви, як затамований подих. Сіра, з гладкими схилами, без дерев, без снігу. Мандрівники зупинилися біля її підніжжя, і ніхто не озвався, бо про гору, якої мить тому тут не було, нічого розумного не скажеш.

Першим підійшов Данило. Приклав до скелі долоню, потім щоку, потім вухо. Стояв так довго, що старшина Олена зрештою спитала, чи він, бува, не заснув.

— Вона тепла, — сказав він. — І вона стукає.

Ярина теж притулилася вухом до каменю. Спершу чула тільки власне серце. А тоді, глибоко під ним, повільніше за будь-яке серце, пролунав звук, ніби хтось гупнув кулаком у двері на дні колодязя. Раз. Довга тиша. І ще раз.

Дехто хотів негайно йти геть. Олена спитала, куди саме. Позаду лишилися солончаки й могили. Попереду не було нічого, що вони могли б розгледіти. Гора була тепла, а їм було дуже холодно. Вони лишилися.