Ніч, що не скінчилася

Останнього світанку ніхто не пам'ятав. Старі про нього сперечалися, як старі сперечаються про погоду, але навіть вони давно перестали лічити дні. Лічити не було чого. Була тільки темрява і дорога крізь неї.

Тією дорогою йшла сорок одна людина. Несли, що могли: ковдри, кількох кіз, мішки насіння, якого ніхто не сіяв уже багато років, і жар. Жар важив найбільше. Він жив у глиняних горщиках, обкладених мокрим мохом, і щовечора, чи то пак у час, який мандрівники домовилися звати вечором, хтось підкидав йому трохи сухої трави й дмухав, доки вуглини не займалися червоним.

Ярині було дванадцять, і жару вона не несла. Вона несла дідові інструменти: молоток із держаком, витертим гладко, як річковий камінь, три долота й шнур із вузлами на рівних відстанях, щоб міряти. Дід, Данило, був каменярем у містечку, якого більше не існувало. Він казав, що тепер містечко живе в інструментах. Загубить їх, і загубить містечко.

Та в дорозі вони все одно втрачали. Втратили воза на другій річці. Втратили двох кіз через холод. Десь між згорілим лісом і солончаками втратили Яринину маму: одного вечора вона лягла з гарячкою і вже не встала. Її накрили камінням, бо землі, м'якої настільки, щоб копати, не було, і пішли далі.

Коли вони побачили гору, живою лишалася тільки одна жаринка.